Отправлено: 15.11.07 10:52. Заголовок: Просто проза...

Вона обережно зняла з себе неприродно білосніжний одяг і заховала його у невеличку валізку.
Туди ж з ніжністю була схована її доброта і щирість. Свої мрії вона поклала у окрему кишеньку
валізи - щоб було зручно час від часу діставати їх і переглядати як згадку минулого. Цнотливість
та відкритість вона хотіла залишити, але вони теж виявилися не модні, тому довелося і з ними прощатися.
А крила... Ті прекрасні крила, які Ангелам даються на небесах, і які неодноразово дарували їй легкість
польоту, були теж сховані у валізу. Зараз вони їй просто не були потрібні... Адже навіщо у сучасному
світі крила, мрії та щирість? Для того, щоб бути вразливими?
Ось тому сяйво ангельського обличчя було замасковане під ультрамодним макіяжем. Одяг нічим не вирізнявся
від одягу усіх інших людей, а життя стало таким же сірим та стандартним, як і мало бути. Вона стала
пересічною громадянкою (не)залежної держави і як згадка про її минуле, залишилося всього-лише ім*я - Ангеліна.
Час від часу вона згадувала про свої мрії. Інколи у неї виникало бажання відкрити свою валізу і повернути все назад,
стати тим білим і прекрасним створінням, яке уміє творити добро, знає як допомогти, порадити, може дарувати і не
просити щось в обмін на це...



Але життя її зупиняло. Бо вона уже познайомилася з ним поближче, тому бачила усі його реалії. Вона розуміла,
що зараз у нашому світі Ангели нікому не потрібні. Вони зі своєю чистотою дуже сильно підкреслюють бруд цього світу.
А нам же так неприємно це усвідомлювати... Тому вона змирилася з тим, що минулого уже не повернути. Вона вже не тривожилася
із-за того, що у світі нема нічого справжнього. Те, що раніше шукали в людях, зараз шукають у віртуальності.
А те, що не можна купити за гроші, можна купити за великі гроші...


Тому нарешті проживши у цьому світі кілька років вона зрозуміла головне - не треба намагатися змінити цей світ.
Треба змінювати себе. Може весь світ цього і не помітить, але життя не залишиться осторонь і обов*язково відповість на цю зміну.



Життя не буде вимагати ідеальності. Адже воно саме не є ідеальним.
Життя пробачить помилки. Бо така у нього робота - пробачати нам все...
А бути Ангелом? Ні, не треба... Адже Ангели у нашому світі не потрібні.
---------------------------------------------------
Жити в світі ілюзій це теЖ , що займатись сексом в колготках

 Отправлено: 15.11.07 10:54. Заголовок: Він був мій… Ізнову..

Він був мій…
Ізнову день. Чому не ніч? Бо день… але вже інша автострада і інші очі кольору похмурих ранків поряд. Раю не було. І було трохи шкода. В шумі автостради губилися слова. Було тихо й сумно. Вона кидалася в мене сніжками проблем. А я була трохи вище ніж асфальт. Він несподівано підкрався ззаду і обпік мою шию теплим поцілунком. Від несподіванки я усміхнулась. Коли він торкнувся до неї то її наче струмом вдарило. Вона оглянулась довкола і відсахнулась з великими переляканими очима. Тоді він обняв лише мене. Він був ніжний і теплий. Він розкидав краплі по мому тілу. Я була майже повністю мокра, але ми продовжували йти обнявшись. Він розціловував моє обличчя шию й руки. Було так приємно й трошки лоскотно. На якусь мить я затремтіла і він закутав мене у свій білий плащ. Плащ був задовгий на мене і волочився по калюжах, але він сказав, що то нічого. Ми йшли ще не спаленим мостом. На якусь мить він застиг посеред темного від вологи асфальту. Він не сказав жодного слова, але ми обоє розуміли, що йому треба йти. І він пішов залишивши слід своїх губ на мому чолі. Якусь хвилю я спостерігала як тане тінь його постаті в вечірній димці, а потім теж пішла. Ліфт їхав до неможливого довго. Двері ніяк не хотіли відчинятись. Коли я переступила поріг своєї фортеці на мені все ще був його плащ. Це означало, що він повернеться. Я відчинила вікно і чекала. Чекала аж поки не почала бачити власне відображення у шибці на тлі почорнілого від горя неба. Я потім я заснула. Крізь сон я чула як він приходив. Я чула стукіт його крапель об шибку. Він прийшов. Залишив у моїй руці прозоре намисто і пішов далі. До таких же як я, охололих, мокрих і змерзлих від самотності. Дощ пішов до тих, кому так само як мені бракує його тепла. У світі багато таких людей. Дощ пішов, але того дня він був тільки мій. Тепер я щодня відчиняю вікно чекаючи, що він прийде знову.


це написала просто Кім... мезі здається що це реальна історія в її житті...